Травень.. Все квітне та зеленіє. Нас час від часу провідують легкі теплі дощі. Здається пора щастя, але мабуть ні.
Не один раз питала себе чому я сюди пишу, і чула лише одну й ту саму відповідь : ці пости будуть завжди з тобою і ти їх зможеш в будь-який момент прочитати. Але нажаль пишу я лише тоді коли мені сумно.. Коли весело - немає часу та і бажання писати.. Хоча можливо, в гарному настрої я просто не знаю про що писати... Ось так.
Ну от.. В мене знову криза.. криза пристаркуватого віку і самотності. Уже 10 днів як я живу сама і це сумно.. За перші 3 дні - 4 сезони теорії великого вибуху, всі можливі екранізації "Гордость и предубрежение"..(після перегляду двух екранізацій - фільм стає не такий і романтичний, хоча книги мені завжди подобалися більше). Ні однієї ночі з вимкненим світлом (моя боязнь темноти мене вб"є), сон по 4 години, 3,5 кг морозива, шопінг, який я так ненавиджу - правда ж все це дуже "печально"...
А ще розуміння того що я давно не писала, в сенсі творів, адже на обєктно-орієнтованих мовах я пишу кожен день. Так і не закінчила свою книгу, і знову - це сумно.. (Постійно згадую вираз - "Это печально"..))
Ніколи не хотіла прожити життя нудно, невиразно, в сірій буденності, але виходить - проживаю саме так. І все по кругу - встав - на роботу- з роботи- поїв - повтикав/повчився- ліг спати (ну або наприклад, заїхати до друзів, покормити їх кошаків, поки ті в відїзді),а на наступний день те саме... Замкнене коло.. Всі ми по ньому ходимо, одні помічають, а інші ні.. Одні бачуть зорі, а інші - ні. Якби я хотіла щось змінити, але що я не знаю.. Просто щось. І да після того як довго з кимось жив, лишатися на самоті невиносно тяжко, приходиться заново вчитися проводити свій вільний час, чимось себе займати.
І не думати про те що настане ніч і в цій темряві я буду сама. Наше життя - це наша ілюзія, а моя ілюзія сповнена страху.
Не один раз питала себе чому я сюди пишу, і чула лише одну й ту саму відповідь : ці пости будуть завжди з тобою і ти їх зможеш в будь-який момент прочитати. Але нажаль пишу я лише тоді коли мені сумно.. Коли весело - немає часу та і бажання писати.. Хоча можливо, в гарному настрої я просто не знаю про що писати... Ось так.
Ну от.. В мене знову криза.. криза пристаркуватого віку і самотності. Уже 10 днів як я живу сама і це сумно.. За перші 3 дні - 4 сезони теорії великого вибуху, всі можливі екранізації "Гордость и предубрежение"..(після перегляду двух екранізацій - фільм стає не такий і романтичний, хоча книги мені завжди подобалися більше). Ні однієї ночі з вимкненим світлом (моя боязнь темноти мене вб"є), сон по 4 години, 3,5 кг морозива, шопінг, який я так ненавиджу - правда ж все це дуже "печально"...
А ще розуміння того що я давно не писала, в сенсі творів, адже на обєктно-орієнтованих мовах я пишу кожен день. Так і не закінчила свою книгу, і знову - це сумно.. (Постійно згадую вираз - "Это печально"..))
Ніколи не хотіла прожити життя нудно, невиразно, в сірій буденності, але виходить - проживаю саме так. І все по кругу - встав - на роботу- з роботи- поїв - повтикав/повчився- ліг спати (ну або наприклад, заїхати до друзів, покормити їх кошаків, поки ті в відїзді),а на наступний день те саме... Замкнене коло.. Всі ми по ньому ходимо, одні помічають, а інші ні.. Одні бачуть зорі, а інші - ні. Якби я хотіла щось змінити, але що я не знаю.. Просто щось. І да після того як довго з кимось жив, лишатися на самоті невиносно тяжко, приходиться заново вчитися проводити свій вільний час, чимось себе займати.
І не думати про те що настане ніч і в цій темряві я буду сама. Наше життя - це наша ілюзія, а моя ілюзія сповнена страху.
Комментариев нет:
Отправить комментарий