Чому

Поспішати, бігти, летіти
в бездну хаосу життя.
Ніщо не можучи змінити,
шукати знову вороття.
Іти до вітру, іти до неба
тА БАЧИТЬ ЛИШ ТЕМНІЬ СНА,
кому ця безнадійність треба??
Кому набридла осінь і весна???
Чому, тонучи серед сірих істин
чуєш лиш барви пустослівя?
Чому серед стін тісних
живе та процвітає безнадія?
Чому не було, не має й не буде
нікого, ніколи й ніде?
Чому ніхто не по забуде,
без сліду в вічність не піде?
Чому, де радість, там і горе?
Чому, де щастя, там біда?
Чому надія завше квола,
а мова віри знов німа?

Невиносно шкода....

Щось живе, а щось вмирає
Ніби вічний сміх-
Радість нас карає,
щастя приносить гріх...
Невпинно падають краплі
якогось нового дощу,
вони такі вологі та теплі,
але я їх ніколи не прощу...
НЕ забуду про смуток та горе
не побачу тих більще снів
про блактне синє море
серед білосніжних снігів
Не можу, не хочу, не буду
і не вимагайте від мене цього
Я лиш цятка чорного бруду
серед світу злого цього.
Ви кажете що я весела-
Ви просто занадто сліпі,
а я безліч обрела
серед обломків своєї душі.

Просто

Інколи буває так, що не розумієш навіщо живеш. Життя іде, волоче тебе за собою. А ти просто хочеш вмерти... Важливі колись речі стають мізерними і зовсім не цікавими, а те що завжди вважав непотребом вилазить на перший план.. Отаке от воно, доросле життя.
Хтось мені сказав, що такі люди як я (типу завжди зовні веселі ) схильні до смутку та дипресії... Не правда..Це не депресія..Це просто стан невизначенності... Мозок людини так зроблений, що ти завжди сам можеш зробити собі настрій..Але постає питання:чи ти хочеш??
Я зустрічала безліч людей, безліч характерів, лиць та очей і не повірите, лише в десятої частиним була душа... Хто б не казав, що мої твори депресивні, правильно я колись написала:"Ще рік, ще два, а може й три, в грудях не буде більше серця, візьми ось гумку і зітри усе , що є у цьому місці". Ось так... Час брати гумку і стирати. Чому? А тому що занадто багато обломків буденності падають в наше життя, калічачи його.
Скажете я слабка - кажіть, скажете, що я нічого не розумію - кажіть.. Мені давним давно наплювати. І єдине що заспокоює, це те що ми не вічні(как грустно быть бессмертным те же лица день за днем, те же глупые ответы на вопрос:зачем живем?)