Чому

Поспішати, бігти, летіти
в бездну хаосу життя.
Ніщо не можучи змінити,
шукати знову вороття.
Іти до вітру, іти до неба
тА БАЧИТЬ ЛИШ ТЕМНІЬ СНА,
кому ця безнадійність треба??
Кому набридла осінь і весна???
Чому, тонучи серед сірих істин
чуєш лиш барви пустослівя?
Чому серед стін тісних
живе та процвітає безнадія?
Чому не було, не має й не буде
нікого, ніколи й ніде?
Чому ніхто не по забуде,
без сліду в вічність не піде?
Чому, де радість, там і горе?
Чому, де щастя, там біда?
Чому надія завше квола,
а мова віри знов німа?

Невиносно шкода....

Щось живе, а щось вмирає
Ніби вічний сміх-
Радість нас карає,
щастя приносить гріх...
Невпинно падають краплі
якогось нового дощу,
вони такі вологі та теплі,
але я їх ніколи не прощу...
НЕ забуду про смуток та горе
не побачу тих більще снів
про блактне синє море
серед білосніжних снігів
Не можу, не хочу, не буду
і не вимагайте від мене цього
Я лиш цятка чорного бруду
серед світу злого цього.
Ви кажете що я весела-
Ви просто занадто сліпі,
а я безліч обрела
серед обломків своєї душі.

Просто

Інколи буває так, що не розумієш навіщо живеш. Життя іде, волоче тебе за собою. А ти просто хочеш вмерти... Важливі колись речі стають мізерними і зовсім не цікавими, а те що завжди вважав непотребом вилазить на перший план.. Отаке от воно, доросле життя.
Хтось мені сказав, що такі люди як я (типу завжди зовні веселі ) схильні до смутку та дипресії... Не правда..Це не депресія..Це просто стан невизначенності... Мозок людини так зроблений, що ти завжди сам можеш зробити собі настрій..Але постає питання:чи ти хочеш??
Я зустрічала безліч людей, безліч характерів, лиць та очей і не повірите, лише в десятої частиним була душа... Хто б не казав, що мої твори депресивні, правильно я колись написала:"Ще рік, ще два, а може й три, в грудях не буде більше серця, візьми ось гумку і зітри усе , що є у цьому місці". Ось так... Час брати гумку і стирати. Чому? А тому що занадто багато обломків буденності падають в наше життя, калічачи його.
Скажете я слабка - кажіть, скажете, що я нічого не розумію - кажіть.. Мені давним давно наплювати. І єдине що заспокоює, це те що ми не вічні(как грустно быть бессмертным те же лица день за днем, те же глупые ответы на вопрос:зачем живем?)

На Землі (продовження мандр невизначеністю)

На землі

Осінь. Згасає день. Це просте закінчення кожної буденності, яке дає новий початок. Небо охоплене сяйвом рожевого горизонту. І невідомо, що буде далі. Можливо, Чарівниця-осінь подарує ще декілька останніх казок. А можливо, завтра запанують морози з і своїми віконними картинами.

І у всьому ми бачимо невизначеність. Пройшла ціла вічність, а ми так і не збагнули сенс цієї невизначеності. Завтра ж знову настане ранок зі своїми розбитими мріями, сподіваннями та надіями. Ми не вічні, але вічність повинна пройти крізь нас, і розвіятися як зимовий сон.

Що ж нам принесе завтрашній день, і що ми віддали вчорашньому? Невизначеність? Яка живе в нас? І, можливо, ця осінь щось зломить у твоєму житті.

Шлях вічності. Ось що є ключем до сенсу життя. І чим ти більше думатимеш, тим глибше буде захований він.

Хто ми? А хто ти? Постають питання у твоїй уяві і заповнюють розум, затуманюючи його ідеями.

Та ось вечір згас. І знову настала ніч. Запанував час роздумів та безглуздої темряви, який охопив декілька безсонних годин. А згодом у двері постукав ранок.

Як і завжди Вільгельм (для друзів Вєня) прокинувся з відчуттям егоїстичних сподівань, що роїлися в його голові. І як завжди він сказав собі «Доброго ранку» і розпочав день.

Через годину він уже був на злітній смузі і думав лише про роботу. Йдучи до літака зустрів свого молодшого пілота.

- привіт! – дзвінко пролунав голос Анни.

- Доброго ранку! – відповів пілот, - Ну як справи у нашого літачка?

- Начебто добре. Проте він сьогодні якийсь дивний!

- Нові деталі – нова аура, - відказав Вєня, - але злетівши вгору він знову пізнає своє «Я» і розуміє, що він – блазень життя, в якого доля лише одна – піти на брухт.

- Можливо, - задумалась Анна, - Час вже летіти.

Обоє сіли в літак, глибоко думаючи про щось і політ розпочався. Як на диво ніхто не хотів говорити. І Вільгельм, і Анна вслухались в стогін нового мотора, не розуміючи про що вони думають, про літак, чи про своє минуле, чи про безглузде непомітне теперішнє. Та через годину дійшли висновку, що потрібно повернутися до звичайного буденного життя. І знову почали розповідати один одному про свої проблеми та мрії, і як завжди говорили лише про те, що лежить на поверхні, а не те що сховане десь глибоко в душі, ніхто ніколи не ділиться особистими переживаннями. Всі від цього уходять. Всі завжди кудись уходять. Чи то в себе, чи просто від інших. А думки наших героїв все ж таки тяжіли до чогось невідомого, що ховалося в їхніх душах, непокоїло їх, але не могло вирватися на зовні. Мабуть, в обох розігралася інтуїція, яка щось говорила їм, але всі так давно забули як це - прислухатися до власного серця.

Мандри невизначеністю

Пролог

…....Так багато слів, а сказати майже немає що. Стільки всього дивного відбувається в житті, але описати словами це невиносно важко. Не знаю хто буде це читати і чи взагалі буде,але хочеться запитати:чи вірите ви в ангелів. Таких собі крилатих створінь, які живуть десь там на небі. У них ще такі білі крила і мабуть німб, хоча можливо і нема. Та суть не втому. Одного разу він прийде навіть і до вас. А що ви йому скажете??? Розповісте яке тяжке і скучне у вас життя…Чи що ви не хочете жити, тому що навалилося безліч проблем. Не знаю як там у кого, а я хочу прожити життя так, щоб було не соромно за безцільно прожиті дні, щоб на смертельному ядрі було що згадати, щоб було що розказати дітям і про що промовчати.

Не знаю як вам, а на мене ця історія вплинула дуже сильно…Тому я переповім її Вам. Тож слухайте…чи читайте…

На небі

Був теплий літній день. Один із тих, коли хочеться обіллятися холодною водою чи просто запригнути в льодяну ванну від жари. Неподалік текла річка. Звичайна така собі річечка, менша Дніпра, але досить глибока. І ще однією її особливістю було те, що вона текла на небі. Правда, була жахливо брудна. Так, небесні істоти теж такі нахабні та не чистоплотні, що викидують різне сміття прямо в річку (про береги я вже мовчу). З неї виліз якийсь чоловічок з крилами. Він був такий смішний і брудний, що більше нагадував бомжа, ніж ангела. В його волосся встряли листки, на плечах були потьоки машинного мастила,а білосніжні крила перетворилися на бабусині тряпки, якими десять років витиралася підлога. Чесно кажучи, наш персонаж подумав, що то дійсно якийсь бомж і кинув йому п’ятака. А насправді той бідний чолов’яга просто хотів прийти на прийом до Бога чистим. Отак от буває часто в житті, хочеш як найкраще, а виходить як завжди. Небесна річка протікала неподалік оселі Великого Спасителя, своєрідної його резиденції. Господар дому вбачався людям старим дідком у білому-білому балахоні із сивим-сивим волоссям. Проте він був зовсім не такий.

Його міцна постава завжди вражала величністю. Волосся зовсім не було сивим і він ніколи не одягав білий балахон, оскільки вважав його найвищою мірою безглуздих стереотипів. Його ж оселя була трішки схожа на нього. Така ж могутня і велична. Сама будівля завжди вражала красою, а інтер’єр говорив про бездоганні смаки володаря. Тут завжди юрмилися янголи, звичайні душі, святі та іноді злі духи. Сьогодні був один із таких днів, коли до господаря в гості припхався Мефістофель. Диявол, Люцифер, Князь темряви, Володар чортів, Король зла, сатана – це все імена цієї персони, але людство цими назвами перебільшило його значення, тому я називатиму його просто Мефістофель.

Перед кабінетом господаря завжди була черга, в якій старі бабульки билися між собою хто перший пройде, а янголи говорили, що вони по швидкому ділу,(звісно прибріхуючи, тому що все таки пройшовши крізь лайки бабуль ,заходили та сиділи в кабінеті по дві-три, а той чотири години), всі кричали, вопили і здавалося покоя там не буде ніколи(звичайна бюрократія тут просто процвітала). Правда от Мефістофеля пропускали завжди першим, мабуть всі боялися його чи що. Коли диявол зайшов у споруду, гомінка юрба стихла і більше ніхто не смів промовити і слова. Мефістофель же ж пройшов крізь юрбу, показуючи всім своїм виглядом огиду до цієї черги, а потім сильно стукнув дверима, щоб всі зрозуміли що це важливо і надовго.

- Добридень! Шановний.-мовив Господь.

- Доброго дня.-відповів чорт, вклоняючись.

- Що сьогодні привело тебе до мене?- з цікавістю запитав Бог, прищурюючи очі так, ніби хоче побачити свого гостя через рентген.

- Нічого особливого. Просто мені завжди цікаво поспілкуватися з вами, поділитися своєю філософією та послухати вашу.

- Якщо чесно, я теж люблю зустрічатися з тобою.

- Знаю, тому я тут - Відповів нахабно люцифер.

Мені дуже приємно , що ти не забуваєш мене. Хоча інколи здається, що ти занадто серйозно ставишся до своєї роботи, -з подвійним сенсом зауважив Бог.

- Так ви праві. Ці люди! Вони такі химерні! Живуть і не розуміють для чого. Вони гірше звірів, ті хоча б існують. А ці…!

- Бачу, ти ще не переконався, що люди не такі. Ніби і живеш досить довго, а все одно, яким народився, таким і залишаєшся.-Перебив його Бог.

- Я не народився, ти мене створив. Чи вже старечий маразм розпочався??

- Так, я це ще пам’ятаю. Проте мені тебе шкода.

- Чому? Я не служу нікому, ні від кого не залежу, - заявив емоційно чорт. – А приходжу до тебе, лише тому що хочу зрозуміти навіщо ти створив людей.

- А я хочу, щоб ти усвідомив, що у кожної людини є свій шлях, своя окрема мета життя. І навіть якщо твоє єство буде збивати людину, рано чи пізно її душа знайде все одно свою дорогу. А ти – лише знак до того шляху, який може виявитися як темним так і світлим.

Мефістофель уважно дивився на Бога, після закінчення фрази голосно зареготав і мовив:

-Так. Я – ніхто. Але я можу зробити так, що всі твої людинки стануть нічим в усіх виявах цього слова.

- Я не сумніваюся, - з іронією відповів Бог і додав , - ти сильний. Навіть я не в змозі тебе знищити. Але зрозумій, що зробити те, що ти кажеш, не просто і не можливо. Саме тому давай влаштуємо маленьку гру. Ти згоден?

- І що за гра. Яке ти вже випробування для мене надумав.

- Бог його знає.

- Ти ж Бог!!! Проте я згоден. – з цікавістю заявив Мефістофель.

Бог лише хлопнув руками і Мефістофель зник. Він опинився в маленькому катері у відкритому океані. Довгий час він не міг зрозуміти, що хоче Бог, але це вже інша історія.