На Землі (продовження мандр невизначеністю)

На землі

Осінь. Згасає день. Це просте закінчення кожної буденності, яке дає новий початок. Небо охоплене сяйвом рожевого горизонту. І невідомо, що буде далі. Можливо, Чарівниця-осінь подарує ще декілька останніх казок. А можливо, завтра запанують морози з і своїми віконними картинами.

І у всьому ми бачимо невизначеність. Пройшла ціла вічність, а ми так і не збагнули сенс цієї невизначеності. Завтра ж знову настане ранок зі своїми розбитими мріями, сподіваннями та надіями. Ми не вічні, але вічність повинна пройти крізь нас, і розвіятися як зимовий сон.

Що ж нам принесе завтрашній день, і що ми віддали вчорашньому? Невизначеність? Яка живе в нас? І, можливо, ця осінь щось зломить у твоєму житті.

Шлях вічності. Ось що є ключем до сенсу життя. І чим ти більше думатимеш, тим глибше буде захований він.

Хто ми? А хто ти? Постають питання у твоїй уяві і заповнюють розум, затуманюючи його ідеями.

Та ось вечір згас. І знову настала ніч. Запанував час роздумів та безглуздої темряви, який охопив декілька безсонних годин. А згодом у двері постукав ранок.

Як і завжди Вільгельм (для друзів Вєня) прокинувся з відчуттям егоїстичних сподівань, що роїлися в його голові. І як завжди він сказав собі «Доброго ранку» і розпочав день.

Через годину він уже був на злітній смузі і думав лише про роботу. Йдучи до літака зустрів свого молодшого пілота.

- привіт! – дзвінко пролунав голос Анни.

- Доброго ранку! – відповів пілот, - Ну як справи у нашого літачка?

- Начебто добре. Проте він сьогодні якийсь дивний!

- Нові деталі – нова аура, - відказав Вєня, - але злетівши вгору він знову пізнає своє «Я» і розуміє, що він – блазень життя, в якого доля лише одна – піти на брухт.

- Можливо, - задумалась Анна, - Час вже летіти.

Обоє сіли в літак, глибоко думаючи про щось і політ розпочався. Як на диво ніхто не хотів говорити. І Вільгельм, і Анна вслухались в стогін нового мотора, не розуміючи про що вони думають, про літак, чи про своє минуле, чи про безглузде непомітне теперішнє. Та через годину дійшли висновку, що потрібно повернутися до звичайного буденного життя. І знову почали розповідати один одному про свої проблеми та мрії, і як завжди говорили лише про те, що лежить на поверхні, а не те що сховане десь глибоко в душі, ніхто ніколи не ділиться особистими переживаннями. Всі від цього уходять. Всі завжди кудись уходять. Чи то в себе, чи просто від інших. А думки наших героїв все ж таки тяжіли до чогось невідомого, що ховалося в їхніх душах, непокоїло їх, але не могло вирватися на зовні. Мабуть, в обох розігралася інтуїція, яка щось говорила їм, але всі так давно забули як це - прислухатися до власного серця.