Просто

Інколи буває так, що не розумієш навіщо живеш. Життя іде, волоче тебе за собою. А ти просто хочеш вмерти... Важливі колись речі стають мізерними і зовсім не цікавими, а те що завжди вважав непотребом вилазить на перший план.. Отаке от воно, доросле життя.
Хтось мені сказав, що такі люди як я (типу завжди зовні веселі ) схильні до смутку та дипресії... Не правда..Це не депресія..Це просто стан невизначенності... Мозок людини так зроблений, що ти завжди сам можеш зробити собі настрій..Але постає питання:чи ти хочеш??
Я зустрічала безліч людей, безліч характерів, лиць та очей і не повірите, лише в десятої частиним була душа... Хто б не казав, що мої твори депресивні, правильно я колись написала:"Ще рік, ще два, а може й три, в грудях не буде більше серця, візьми ось гумку і зітри усе , що є у цьому місці". Ось так... Час брати гумку і стирати. Чому? А тому що занадто багато обломків буденності падають в наше життя, калічачи його.
Скажете я слабка - кажіть, скажете, що я нічого не розумію - кажіть.. Мені давним давно наплювати. І єдине що заспокоює, це те що ми не вічні(как грустно быть бессмертным те же лица день за днем, те же глупые ответы на вопрос:зачем живем?)